|
Пам’ятаю ту ніч і пустельні піски І над обрієм місяць ризький. Я очей не відводив тоді в темноті Від його золотої путі. І напевно пташиний там чується спів Над ставками з квітучих садів, А розлючені леви не бродять вночі Там по чорних ровах, ревучи; Не хапає мімози колюча рука У безодні нічній чужака. Цей надвечір, як довшала тінь на землі, Завітали до нас сомалі. Від рудого патлатого їх вожая Я почув, що засуджений я. А примружений погляд глузливих очей Бачив, скільки зі мною людей. Завтра бій, безпощадна жахна боротьба, Завиваюча чорна юрба, Під ногами верблюдів згромадження тіл, Дощ отруєних списів і стріл. І до болю я думав: на місяці – там Не підкрастись до нас ворогам. Тож опівночі я каравану збудив, Океан за горбами гримів – Хтось тонув у безодні, а ми на землі Теж загибелі ждали в імлі. І ми рушили в путь. На траві і в кущах Ніби шкіри левиної пах, І між чорним священним камінням білів Непохований шар кістяків. Бо немає нікого грізніш сомалі І похмуріш цієї землі. Стільки білих, проколених списом, лягло Де піщане яке джерело, Щоб про подвиги їх гомонів Оґаден Голосами голодних гієн. А як місяць схилився в надранішній час, Став страшним і червоним нараз, Зрозумів я: це тарча лицарська мала, Що на славу героям пала. І верблюдів покласти велів. І підніс Мій – що долю вирішує – кріс.
|