|
Ти цілком, ти цілком сполотніла, А зіниці – криниці без дна. Ти немов би заплакать хотіла, Наливаючи в келих вина. Одвернулась, провинною чувшись... Що я знаю, те знаю давно. Та я вип’ю – і вип’ю всміхнушись Все налите для мене вино. А тоді, коли світло погасне І примари прийдуть звідусіль, Ті примари, що стемнюють ясне, Я почую страшний його хміль, І прийду, і промовлю: Єдина, Я незвіданих сповнений сил. Мені снилася далеч рівнинна І цілком золотий небосхил. Я із раю, співучого раю, Ніби бачу проміння ясне, І я радий – не плач бо! – я знаю, Що це ти отруїла мене...
|