|
Я знаю жінку цю: мовчання, Від слів утомленість гірка У таємничому миганні В її зіницях ожила. Її душа відкрита жадно Лиш мідній музиці вірша, Перед життям земним відрадним Закрита наглухо душа. Нечутний, навіть не квапливий, Так дивно плавний крок її; Вона, скоріше, не вродлива, Та маю щастя в ній одній. Свавіллю зажадаю волі – Сміливий, гордий – йду туди Солодкому навчатись болю В її знемозі – залюбки. Вона, просвітла в мить томлінь, Тримає блискавки в руках, І сни чіткі її, як тінь На райських вогненних пісках.
|