|
Бачив я сьогодні сон дивочний: Ніби я світився аж у небі, Та прожитку самовільна зводня Кинула мені маркітний жереб. Миттю обернувсь на ягуара І жахтів ненаситимо, довго. В серці – пломінь грізного пожару, А у м”язах – безуму судоми. Брів у повечір”ї голим полем, Никав, підкрадався до селитьби, Я жадав поживи – кості, крові... І шукав талан, пекучу гибель. Але раптом стрів я на узліссі Ефемерний начерк лику діви. В пам”яті – леліючі підвіски, Плавні рухи, погляди царівни. «Привид Щастя, Біла Наречена»... Думав я – розбурханий, тремтячий. А вона сказала «Ляж!» Не щезла – Споглядала і жаденно, й плачно. Я знімів, віддавши на поталу Душу й тіло – палахка офіра. Пси мене порвали, як шакала, – Ті, котрих наслала млосна діва. А сама фланірувала лісом Неземною тихою ходою. Місяць осріблив її підвіски, Перли гомоніли із звіздою.
|