|
Тільки змії залишають шкіру, Щоб душа старіла і росла. Ми, на жаль, зі зміями не схожі, Змінюємо душі, не тіла. Пам’ять, ти величною рукою Знову поведеш моє життя. Згадую, хто жив у цьому тілі, Що пішли у ніч без вороття. Ось найперший: тонкий і негарний, Покохав ти сутінки гаїв, Словом чаклував собі на диво, Зупиняти дощ завжди умів. Дерева, а ще рудий собака – Ось кого ти в друзі собі взяв, Пам’ять, пам’ять, ти не знайдеш знака, Не повірити вже, що він – це я. Ось і другий ... Закохавсь у вітер, Вільний полюбив його політ. Подружився він з життям назавжди, Килимом стелився вдячний світ Він хотів би, знаю, бути Богом. Він ним був, бо він завжди – поет. Ось він йде. І знову щось змінилось. Ось новий приходить силует. Полюбив я обранця свободи, Що поплив далеко за моря. Він закоханий у спів веселий вітру. Легко вів свого він корабля, В вись тягнулися його намети, Мули були жваві і міцні, Як вином, впивався він повітрям І солодкі були його сни. Пам’ять, ти вже слабша рік від року, І його все важче впізнаю: Він свободу проміняв на битву. Веселив мятежний блиск вогню, Знав він муки голоду і спраги, Знав тривожний сон і шлях важкий. Хоч і не поранений, на груди Двічі ліг Георгій Золотий. Я повстав – похмурий, впертий зодчий Храму, що підійметься в імлі. Заздрю славі величі Господній І на небесах, і на землі. Серце буде в полум’ї палати Аж до того дня, коли зійдуть Стіни Нового Єрусалиму У країні, де живу. Ось тут І повіє вперше вітер дивний – І засяє світло в небесах – Садом дивним і незрозумілим розцвіте тоді Чумацький Шлях. І попереду постане невідомий, Але все ж впізнать дано мені, Бо побачу: лев за ним йде слідом і орел летить у вишині. Крикну... А хіба хто допоможе, Щоб моя душа завжди жила? Тільки змії залишають шкіру, Змінюємо душі, не тіла.
|