|
Ти, хлопчино безтурботний, із усмішкою, мов промінь, Не просив би щастя того, що отруює світи, Бо тобі розчарування ще достоту невідомі, Чарівне прокляття скрипки – ще його не звідав ти. Затуманюється погляд, гасне серце недолуго У того, хто тіло скрипки взяв хоч раз до владних рук. Йде услід за скрипалями привид вовка-волоцюги. Духів пекла зазиває чарівної скрипки звук. Мусять вічно катуватись ці дзвінкі, співучі струни Під вітрами та снігами, і смичком, що втратив глузд, Божевільно обвивати бурунів біляві руни. І ніхто не порятує від оцих довічних уз. А коли скує утома, сили грати більш не буде, І смичок на мить єдину ти опустиш, друже мій, Ікла сірих кровожерів розірвуть безжально груди, Лапи сірих кровожерів спів придушать чарівний. Зрозумієш: пісня люба узяла тебе на кпини. Зазирне у вічі острах – найпекельніша з наруг. І тужливо смертний морок обів’є серпанком зимним, Наречена заридає і задумається друг. Тільки бачу, що сміються променисті очі сині. Чарівну одержуй скрипку! Пізнавай жахи й жалі. І помри страшною смертю, задихнувшись на вершині, Зазирнувши у безодню, – як і гинуть скрипалі.
|