Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива, Не проси такого щастя, що отруює світи, Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво, Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти! Той, хто взяв її раптово у свої владарські руки, Для того навіки щезло безтурботне світло днів, Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки, І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів. Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати, Вічно має битись, витись збожеволілий смичок, В завірюху та під сонцем; під буруном білуватим, І коли палає захід, і коли на сході бог. Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи, Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь, І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину, В горло вчепляться зубами, груди люто роздеруть. Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило, В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук, І тужливий смертний холод оповить, як саван, тіло, Наречена заридає і задумається друг. Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної, Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля. На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної, Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!
|