|
Як дивно – десять повних літ минуло, Відколи я побачив Езбекіє, Великий сад в Каїрі, урочисто Залитий повним місяцем в той вечір. Всі муки я тоді прийняв від жінки, І ні солоний, свіжий вітер моря, Ні гуркіт екзотичного базару, Ніщо мені потіхи не давало. Я Богові тоді про смерть молився, Її наблизити був сам готов я. Але цей сад, він був в усім неначе Гаї священні молодого світу: Тонкі там пальми зводили гілля, Як діви, що до них низходить Бог; Немов друїди віщі, на горбах Платани товпилися там, величні, І водоспад, неначе одноріг, Що пнеться диба, в мороці білів; Нічні метелики перелітали Між квітів, що тяглися гінко вгору, Чи то між зір, – були так низько зорі, Похожі на доспілий байбарис. І, пам’ятаю, скрикнув я: «Над горем Життя горує, і життя є глибше За смерть! Обітницю мою свобідну Прийми, о Боже: що б мені не сталось, Яких би я принижень не зазнав І болів, і печалей, не раніше Задумаюся я про смерть легку, Ніж знов прийду при місячному сяйві Під пальми і платани Езбекіє». Як дивно – хоч минуло десять літ, Не думати не можу я про пальми І про платани, і про водоспад, Що в млі білів, неначе одноріг, І оглядаюсь я нараз, почувши В розмов далеких шумі, в гуді вітру І в поважаючім мовчанні ночі Це слово таємниче: Езбекіє. Так, десять літ! Але, мандрівець хмурий, Знов мушу їхати і зріти я Моря, і хмари, і чужі обличчя, Все, що мене уже не причарує. Ввійти в той сад? Обіт свій повторити Чи мовити, що виконав його я І нині вільний...
|