|
Старий волоцюга в Адіс-Абебі, Скоривши багато племен, Прислав до мене чорношкірого воїна З привітанням, складеним з моїх віршів. Лейтенант, що водив канонерки Під вогнем ворожих батарей, Цілу ніч над південним морем Читав мені напам’ять мої вірші. Чоловік, який серед натовпу Застрелив імператорського посла, Підійшов потиснути мені руку, Подякувати за мої вірші. Багато їх, дужих, злих та веселих, Що вбивали слонів та людей, Що вмирали від спраги в пустелі Й замерзали між полярної криги, Вірних нашій планеті, Дужій, веселій та злій, Возять мої книжки при сідлі у торбі, Читають їх у пальмовій оазі, Забувають їх на судні, що йде на дно. Я не ображаю їх неврастенією, Не принижую душевною теплотою, Не набридаю значущими натяками На вміст виїденого яйця. Та коли навколо свистять кулі, Коли хвилі трощать борти, Я вчу їх, як не боятись, Не боятись, і робити що треба. І коли жінка з прекрасним обличчям, Єдино дорогим у всесвіті, Скаже: я не люблю вас – Я вчу їх, як посміхнутись, І піти, й не вертатися більше. А коли прийде їм остання година, Рівний, червоний туман застилатиме зір, Я навчу їх відразу згадати Все жорстоке, любе життя, Всю рідну, химерну землю, І, ставши перед лицем Бога З простими й мудрими словами, Спокійно ждати суду Його.
|