|
Йшов я по вулиці незнайомій І раптом почувся гав’ячий грай, І дзвони лютні, й дальні громи – Переді мною летів трамвай. Як скочив я на його підніжку – Ту таємницю і сам не знав. Він у повітрі вогня доріжку При світі денному залишав. Він мчав, як буря, що із безодні Летить на крилах в годин пітьмі. Тож схаменися, вагоноводе, Вагон блукаючий зупини! Пізно. Позаду – стіна страшенна, Пальми позаду у плямах птах, Через Неву, через Ніл і Сену Грюкнули тричі по трьох мостах, І промайнувші в оконній рамі, Погляд цікавий услід метнув Странний жебрак... та, невже, той самий, В Бейруті загинувший рік тому? Де я? Так млосно і так тужливо Стукає серце за кроком крок: «Ось той вокзал, де тепер можливо В Індію духу знайти квиток». Вивіска, кров’ю насичені букви Гласять: «Зеленна» – я знаю, отут Замість капусти і замість брукви Голови страчених продають. В червоній свитці, з лицем, як вим’я, Голову зрізав той кат і мені. Вона лежала у домовині З іншими разом на слізькому дні. Ось у провулок паркан уходить, Дім в три вікна та сірий газон. Ой, схаменися, вагоноводе, Тут зупени мені свій вагон! Машенько, ти тут жила, співала, Мені, нареченому, килим ткла. Що з твоїм голосом, з тілом стало, Чи то можливо, щоб ти не була? Тихо зітхала в своїй світлиці Ти, як напудривши косу, йшов Я представлятись імператриці, Щоб не зустрітись з тобою знов. Я зрозумів тепер: наша воля Це лише сяйво, що з неба б’є. Люди і тіні стоять у колі Біля дверей в зоосад планет. Й миттю – вітер солодкий, знайомий, Й миттю – за мостом на мене летить Вершника панцирна длань невагома І два півмісяця б’ючих копит. Міцной фортецею православ’я Сяє Ісакій в височині Там відслужу молебень о здрав’ї Машеньки й панахиду мені. І все ж назавжди я сповитий сумом, І дихати важко і в серці жаль... Машенька, досі я ще не думав, Що в світі можлива така печаль.
|