|
Я по вулиці йшов незнайомій І раптом почув воронячий грай, І дзвони лютні, й далекі громи, – Просто на мене летів трамвай. Як скочив я на його підніжку, – В цьому була якась чортівня; В повітрі він залишав доріжку Вогнисту навіть при світлі дня. Мчав він у бурі темній, крилатій, Він заблукав у безодні століть... Зупиніть же, вагоновожатий, Негайно вагон ви свій зупиніть. Пізно. Випрямившись від крену, В пальмових ми пролетіли гаях, Через Неву, через Ніл і Сену Прогуркотіли по трьох мостах. І, промайнувши в віконній рамі, Упертим поглядом нас пропік Старий жебрак, – напевно, той самий, Що вмер у Бейруті тому вже рік. Де я? Так важко і так тривожно Серце у відповідь стукотить: «Бачиш вокзал, на якому можна В Індію Духу квитка купить?» Вивіска... літери, кров’ю налляті, Сповіщають: «Городина», – знаю, тут Замість капусти й замість салату Мертві голови продають. В червоній сорочці, з лицем, наче вим’я, Голову зрізав кат і мені, Вона із товаришками своїми В скрині слизькій лежала на дні. А в тім провулку паркан дощатий, Дім в троє вікон, сірий газон... Зупиніть же, вагоновожатий, Зупиніть негайно вагон. Машенько, тут ти жила й співала, Шила обом нам весільний стрій, Як може буть, що тебе не стало, Де ж твоє тіло і голос твій? Як ти стогнала в своїй світлиці, Як я в перуці із буклями йшов, Щоби представитись Імператриці І не зустрівся з тобою знов. Тепер збагнув я: наша свобода – Світло ізвідти. Лишень силует Воно малює з людини при вході В зоологічний цей сад планет. І знову вітер знайомий і грізний, З-за мосту тінь налітає баска: Вершника длань в рукавиці залізній І два копита його румака. Міцною твердинею православ’я Ісакія врізано в вишині, Там відслужу молебень во здравіє Машеньки і відхідну по мені. Й серце навік похмуре і кволе, І важко дихати, й важко жить... Машенько, я не думав ніколи, Що можна так сумувати й любить.
|