|
Попід чорним зогнилим парканом, Що боронить житло занепале, Крук старий зі старцем безталанним Все про щастя ясне розмовляли. Крук старий, тремтячи до пір’їни, Говорив, весь у муці томління, Що йому там, де вежі руїни, Небувалі наснились видіння. Що у леті високім та смілім Позабув про тривоги захланні, Він був лебедем чистим та білим, Принцом старець постав безталанний. Старець плакав безсило і глухо, Ніч важка із небес опустилась І, проходячи, баба-шептуха Перелякано й ревно хрестилась.
|