|
Напливала тінь. Догорав ватран. Поруч він стояв, випроставши стан. Нерухомий зір вдалині застиг, І була печаль у словах гірких. – У чужих країв таємничий глиб Каравану вів я десятки діб. Наокіл ліси, диких гір кряжі, Привиди-міста, дивні і чужі. В тишині ночей звідти аж до нас Нерозгадний крик долітав не раз. Ми рубали ліс, рили вкруг рови, В темноті до нас йшли та йшли леви. Та лякливих душ з нами не було: Ми стріляли їх, цілячи в чоло. Стародавній храм вирив я з піску, І моїм ім’ям названо ріку. А в краю озер плем’я не одне Знало мій закон, слухалось мене. А тепер – заслаб, як від сонних чар, Хворість облягла, на душі тягар. Я пізнав, пізнав, що існує страх – Він є тут, між нас, де ці стіни й дах, Пощо блиск рушниць, пощо плескіт хвиль – їм ланцюг порвать не стає зусиль... ...Криючи лице у тріюмфі злім, Слухала все це жінка перед ним...
|