|
Насувалась тінь... Догорав камін... Голову хилив у задумі він. Стежачи, як жар мерехтить в огні, Гірко промовляв він слова смутні: «Крізь піски пустель, чарагі саван У незнаний край вів я караван; Грізні гори, ліс, трави нам у зріст, Мури вдалині невідомих міст. В тиші уночі з тих осель не раз Моторошний плач долинав до нас. Ми рубали ліс, ми копали рів. Леви йшли до нас в пітьмі з чагарів. Не було там душ з нами боязких, Просто межи віч цілили ми в них. Відкопав з пісків стародавній храм, І ріку моїм названо ім’ям. А в землі озер плем’я не одне Мов свого вождя слухалось мене. Нині наче сон проминуло все, І недуга зла мої груди ссе; Я збагнув тепер, що то значить «страх» У могилі цій, в чотирьох стінах; Ні рушниці блиск, ані плюскіт хвиль Не розірвуть пут, не вгамують біль...» Криючи в очах втіхи злий вогонь, Жінка у кутку слухала його.
|