|
Із лігвища змієва, Зі славного Києва Не жінку я взяв – поторочу. А думав – примхливицю, Гадав – норовливицю, Веселу пташину співочу. Покличеш – зіщулиться, Обнімеш – то скулиться, А місяць зійде – затомиться, І квилить-ридає, Немов упадає Над мертвим, і хоче топиться. Їй мовлю: «Хрещеному, З тобою по-вченому Возиться мені не під пору». Аби ж те добро її – Та в вири Дніпровії, На Лису відьомськую гору. Мовчить – лиш їжачиться, Для неї все мрячиться, Жалію її, неприкаяну, Мов птицю знесилену, Березу, похилену На Богом закляту закраїну.
|