1


Від полярних морів до південних,
Між базальтових рифів та брил,
На просторах безодень зелених
Чути шелест напнутих вітрил.

Швидкокрилих ведуть капітани
До незнаних іще берегів.
Не страхають їх ні урагани,
Ні мальстреми край вічних снігів.

Капітани не порохом хартій, –
Звикли дихати сіллю морів
І вночі на розірваній карті
Креслять голкою курс кораблів.

Як вали височіють, мов стіни,
То затишний пригадують порт,
Оббиваючи рухом тростини
Клоччя піни з високих ботфорт.

А як змову на судні хто встежив,
То з-за пояса рве пістолет,
Так, що сиплеться срібло з мережив,
Із рожевих брабантських манжет.

Хай старий океан шаленіє,
В небо гребені зносить валів, –
Ні один із них не сполотніє
І не згорне своїх парусів.

То ж ніколи упевнені руки
Не повернуть штурвала назад,
Як летить на ворожі фелуки
У нестримній атаці фрегат.

І кидком гарпуна невідпорним
Б’ють вони велетенських китів,
І знаходять на обрії чорнім
Між зірками вогні маяків.

2


Ви всі, паладини Зеленого Храму,
Над морем похмурим ви стежили румб,
Ґонзальво і Кук, Лаперуз і да Гама,
Замріяний цар, ґенуезцю Колумб!

Ганнон Карфагенянин, князь Сенегамбій,
Синдбад-Мореплавець, могутній Улісс,
Про вашу звитягу гримлять в дифірамбі
Вали посивілі, вдаряючи в мис!

Так само і ви, пси морські, флібустьєри,
Що золото славили в темнім порту,
Й араби, що знали несвітські химери,
І люди найперші на першім плоту!

І всі, хто змагається, прагне й шукає,
Кому надокучили землі батьків,
У кого дошкульний лиш сміх викликає
Обачлива мудрість нудних стариків!

Як солодко ваші дивитись видіння,
Повторювать ваші гучні імена
І раптом чіткого дійти розуміння:
Вам волю безмежну дала глибина!

Здається: на світі є землі ще й нині,
Де людська й тепер не ступає нога,
Там велетів житла в далекій тіснині,
Там світить перлина з води дорога.

З дерев запахущі там крапають смоли,
Дерева ті лист візерунчастий вкрив;
Шепоче він: «Глянь, щирозлотні тут бджоли
І ружі ясніші за пурпур царів!»

За гнізда воюють там карли-потвори
І діви там ваблять рум’янцем ланіт...
Неначе не всі перелічено зорі,
Неначе не весь ще відкрито наш світ!

3


Щойно крізь вітрила й троси
Прозирає давній форт,
Як веселі вже матроси
Поспішають вийти в порт.

Там, хильнувши пінту сидру,
Дід пускає думку в лет:
Що, мовляв, убити гідру
Може чорний арбалет.

Темношкірі там мулатки
Запальні ведуть танки,
З кожної там линуть ятки
Їдла пахощі п’янкі.

А в шинках, в чаду азарту,
Від зорі і до зорі
Мічену кидають карту
Чепурненькі махлярі.

Добре на причалах порту
І тинятися, й лежать,
І з залогою із форту
Бійки в темряві зчинять.

В чужоземок старцювати,
Зо два су добуть бігцем,
Мавпочок їм продавати
З мідним в носику кільцем.

Потім бліднути від злості,
Стисши в жмені оберіг,
Все нараз програвши в кості
На долівці поміж ніг.

Але змовкне шал дурману,
Белькотання слів п’яних,
Щойно рупор капітана
В море знов покличе їх.

4


Та в світі є ще й інші області,
Що тонуть в місячнім тумані.
Для вищої чесноти й доблесті
Вони навік неподоланні.

Там хвилі з блискітками й сплесками
Непогамованого танця,
Зринає раптом там гротесками
Корвет Летючого Голландця.

Ні риф, ні шквал його не стримають,
Та, знак печалі і нещастя,
Вогні Святого Ельма блимають,
Усіявши борти і снасті.

Сам капітан, понад безоднею
Притримуючи капелюха,
Примарою протиприродною
Сповільнено правує й глухо.

В товаришами сполотнілими,
Що поставали вкруг німотно,
Неначе трупи над могилами, –
І невимовно, і скорботно.

Коли ж бо в час, як небо сяяло,
Його матроси зустрічали,
Потому їх довіку краяло
Сліпе передчуття печалі.

Буйною смілою ватагою
Без ліку складено історій,
Але одна не є розвагою
Сміливців, що зростали в морі –

Про те, що десь та є окраїна –
Туди, за тропік Козерога! –
Де капітану з ликом Каїна
Жахлива пролягла дорога.
Максим Стріха2015