|
Віват вину, залюбленому в нас, І хлібові, що нам у піч сідає, І жінці, розчарованій не раз, Що все-таки жертовно нас кохає. Та є іще світанки, мов пісні, Схололий обрій – для зорі підсвічник, Безсмертні вірші та пророчі сни. Що нам робити з неземним і вічним? Цього ні з’їсти, ані пригубить. Виламуємо руки, та не грати. Нестримно час біжить: за миттю – мить. Ми ж істину приречені минати. Немов хлоп’я, в дитинства на межі, Пірнає в чар дівочого купання, Тілесні втіхи ще йому чужі, Та манить вир таємного бажання. Колись отак страждала у хвощах Слизька тварина від чуттів навали, Коли з’явились на її плечах Два пуп’янки, що крилами ставали. Для благ людських скеровує Господь Тонкі різці мистецтва і природи. Волає дух і знемагає плоть: Чуття в останнє – шосте – коло входить.
|