|
Прекрасні – в нас залюблене вино, і хліб, який для нас в огні святиться, і жінка, із якою вік одно – сповна намучившись, насолодиться. Та бути як із сяєвом зорі понад холонучими небесами, де тишина і неземний покій, як бути із безсмертними віршами? Ні з’їсти, випити, ні тіл злиття. А мить біжить за миттю невдержимо, судомить руки наші, та щодня засуджені ми йти все мимо й мимо. Як хлопчик в забутті своїх забав дівочим зворохоблений купанням, не знаючи нічого про любов, вже потаємно мучиться бажанням. Як то колись у пралісу хвощах від почуття безсилості ревіла ковзка істота, на своїх плечах вже чуючи не вирослі ще крила. Отак од віку, – о коли ж, Господь? – від скальпелю мистецтва і природи кричить наш дух, і знемагає плоть, де шостого чуття здійнявши сходи.
|