|
Прекрасне в нас закохане вино І добрий хліб із доброї господи, І жінка, від якої нам дано Зазнати муки й потім насолоди. Та що робить з огнем, який зрина Над зимними надвечір небесами, Де спокій неземний і тишина; Що нам робить з безсмертними рядками? Ні цілувать, ні вкласти до кишень. Та мить минулу вже не наздогнати, Й ламаємо ми руки, та лишень Приречені довіку проминати. Буває, хлопчик так знаходить схов, Щоб за дівочим стежити купанням, – Не знаючи нічого про любов, Однак таємним мучиться бажанням; Так у розложистих колись хвощах Від почуття свого безсилля вила Слизька істота, вчувши на плечах Не вирослі іще могутні крила, – Так скальпелем мистецтва і життя Спонукані, – чи вік ждать повитухам? – У муках орган шостого чуття Народжують уперто плоть із духом.
|