|
Смакують нам: і келихи вина, І скибка хліба, що для нас печеться, І юна жінка, що, немов весна, Коханню цілковито віддається. Та що робити з лагіддю світань, Котрі, заволодівши небесами, Усе єство, щімке від хвилювань, Вполонюють безсмертними рядками? Ой, не пригорнеш їх і не з’їси, – Ані смаку, ні запаху у рими. Заламуючи руки від краси, Пече в душі натхнення невловиме. Як на ріці безвусий ще хлопчак Дівоче тіло бачить у купанні, То світ йому темнішає в очах Від муки невиразного жадання. Отак колись і в первісних хвощах Ревіло гаддя – зболене й безсиле, Коли луску подерши на плечах, Бубнявіли і протикались крила... Пройшли віки. Коли ж уже Господь Зі скальпелем природи і мистецтва – Для шостого чуття сформує плоть, Яку допоки заміняє серце?
|