|
Тож от і вся вона, природа, Що дух її не визнає, – Ось луг, де аромат болота В паху медовім розтає; Та вітру вовчий плач порою З рівнин порожніх; дикий яр Та перегони над сосною Якихось брудно-жовтих хмар. Я бачу маску, тінь облудну, Я, гнівний, бачу без кінця Лише многорізноту скудну, Посталу з висіву Творця. Не хочу, земле, лжі твоєї! Жебрачі ризи скинь – і стань, Чим справді ти єси: зорею, Всещертно повною палань!
|