|
Застогнав, закусивши губи. Встав зі сну, а в думках шкребе: Снилось, що ти іншого любиш, І що він образив тебе. Від постелі біг одуріло, Ніби плаху я там уздрів. Хижі очі услід блистіли, А були то – лиш ліхтарі. Ох, напевно, так безпритульно Не блукав ні один чоловік – Брів провулками нерозумно, Як по річищах всохлих рік. Ось стою я перед дверима, За котрими мешкаєш ти, Хоч і знаю, що нездійснимо До дверей цих мені ввійти. Він образив тебе, я знаю, Хоч було це всього лиш сном. А я все-таки помираю Під закритим твоїм вікном.
|