<1>Вона вже не раз випливала Із бруду міського каналу, Де гостро і тонко тремтів Відбиток ліхтарів. І в тихім гаю безсило В петлі на вербі висіла, В петлі – вона, Дездемона, Пробачена й смертно-сонна. І десь, в спорожнілім домі, На кров’ю залитій соломі, Цікаві знаходили люди Її прострелені груди. Та невже ж через сі ось помилки, Через руки, на котрих кров, Бідних серцем, слабких і тільки, – Ми зрадим її, любов.
|