|
Нас не треба жаліти, бо нікого б і ми не жаліли. Перед нашим комбатом, мов на сповідь, стоїм поготів. І від крові та глини шинелі в живих поруділи, І барвінковий килим на могилах у мертвих зацвів. Він відцвів і опав. Пелюстками осипались весни. Матері наші плачуть, і ровесниць журба огорта. Ми іще не кохали й не знали ми щастя ремесел, Наша доля солдатська така нелегка й непроста. У однолітків наших нема ні кохання, ні віршів – тільки сила і впертість. А як скінчиться стежка війни, все долюбим сповна і таке ми, ровесник, напишем, що батьками-солдатами будуть пишатись сини. А як хто не повернеться? Хто долюбити не зможе? А кого в сорок першім в день перший забрала війна? Заридає ровесниця, рідна мати з туги занеможе, – Ні дружин, ані віршів у однолітків наших нема. Хто вціліє – долюбить? Серцю це неможливо здолати! І не треба полеглим, щоб живі відлюбили за них. Чоловіка нема – ні дітей, ні господаря в хаті. Хіба горю такому зарадять ридання живих? Нас не треба жаліти, бо й ми не жаліли б нікого. Хто в атаку ходив, хто ділився останнім шматком, Зрозуміє цю правду, – вона в бліндажі і в окопи Сперечатись приходила невдоволено-хриплим баском. Хай живі пам’ятають, і нащадки нехай зрозуміють цю в боях загартовану правду сувору солдат. І каліцтва твої, і смертельнії рани навиліт, І могили в степах, де мільйони полеглих лежать. Доля наша така, з нею ми і співали, й сивіли, Піднімались в атаку, підривали над Бугом мости. Нас не треба жаліти, бо нікого і ми б не жаліли, Щоб в найважчі часи батьківщину грудьми захистить. А коли ми повернемось, – а повернемось із перемогою, Як чорти, всі уперті, як люди, живучі та злі, – Хай зготують обід нам і пива наварять хмільного, Щоб удосталь було хліба-солі на нашім столі. Ми доземно уклонимось рідним і люблячим людям – Матерям і подругам, які не скорились журбі. От коли повернемось й перемогу штиками здобудем – Все долюбим, ровеснику, й роботу знайдемо собі!
|