|
Мені здається, часом, що солдати, Які з кривавих не прийшли боїв, Не в землю впали, щоб землею стати, А обернулись в білих журавлів. Вони і досі з тих давен фатально Летять, і кожен голос нам бринить, Чи ж не з того так часто, так печально Ми вмить змовкаєм, дивлячись в блакить! Летить пташйний клин, вже й притомйвся, В осінній мряці загубйлись дні, І в лаві тій – проміжок із’явився... Чи ж не призначено його... – мені?! А прийде строк... – зі зграєю, довічно, И мені пливти в блакиті чи в імлі, З височинй вітаючи, заклично, Усіх, кого лишив я на землі!
|