|
Я був тоді міцний, мов клепка; Худий, високий, молодий. Пиляв, рубав, і тільки щепки Летіли крізь часи біди. У вітром скроєній куфайці Кромсав берези кожен день. Від пайки, тоншої за пальці, Хитався на вітру, мов клен. Не пам’ятаючи, хто й де́ я, Пиляв і хрест свій ніс – за двох, Щоб до весни штрафну ідею Не втілив раєм Батько-Бог. Тоді, ще з самого порога, Мені казалось – я герой. Та грязь казенної дороги Погнав місити бог-конвой. Донос ввійшов повсюди в моду, І доброчинці всіх мастей Громили «зрадників народу» Та їхніх близьких і дітей. На всіх, на жаль, не вистачало Собак і тюрем, і замків, Ні пересилок, ні каналів, Ні таборів, ні рудників. Зчинивши вереск від завзяття, «Пора, – гриміли голоси, – В оточення повсюдно взяти Заводи, шахти і ліси». І їх піддержать зверху шишки, І «зон» возводилась стіна, А по кутах вставали вишки, І... роздавались ордена. Ось у таке людське творіння, Де кари «зрадник» не мине, Валити-дерти ліс-коріння Прислали взимку і мене. Вставай, пили́, є доки сили, Тяжка робота – довгий строк – За пайку, лапті і бахили, За тілогрійку із дірок. З бідою ще й приходить горе: То був пайок, то – без пайка, І з голоду загнешся скоро, Коли лиши́шся казанка. Хоч би чогось, – бляшанка й дужка, – З чого їси та воду п’єш, Якщо здобудеш ложку й кружку, То до весни і доживеш. Вкінець за зиму отощаєш, Та ліс розщедриться з весни: Знайшов чорницю – щастя маєш, а гриб – життю співай пісні́. У правду віра не угасла, І шле листи тутешній люд, Що засудили їх напрасно І трійка, і закритий суд. ‹...› Коли пожари полихали, Коли війни розповзся дим, Ми всі заяви написали: На фронт рва́лись – всі як один. І я просився у штраф-роту, Писав, благаючи, листи – Все рвався на страшну роботу, Де гинуть, щоб перемогти. Просивсь до жахів круговерті, В обійми підлої війни, Щоб кров’ю довести чи смертю: Нема на совісті вини. Не відповів «Отець народів», Надії вогник з часом згас. Ми – діти, прокляті у роді, Ставало менше й менше нас. Не у його́ довіра сфері – Я, зрозумівши це, замовк, Бо навпаки – на наші двері Іще накинули замок. Для Перемоги віддавали Ми все, що мали і могли: Вмирали на лісоповалі, Дороги дальні вдаль вели. Пила стогнала, голосила Надривно й щиро, мов струна, Та понад плану й понад сили Країні йшла деревина́. «Навіщо, – скажеш, – це клепати? Те, що було, давно пройшло». Та зло, якщо не доконати, – Зігне́ й тебе колись воно.
|