IРаз селом вертався дар з війни, Іде – злість у серці гадом в’ється. Чує – за кущами бузини Дівчина сміється. Брови накошлативши похмурі, Стиснув цар острогами коня, Налетів на дівчину, як буря, Задзвеніла на царі броня. – Ти чого, – кричить він люто й грубо, – Ти чого, дівчисько, скалиш зуби? Я програв на полі бойовому, Перебита вся моя дружина, У неволі – почту половина, Іду я по рать нову додому, Я – твій цар – неславою покритий, – Як твій сміх дурний мені терпіти? Кофточку оправивши в той час, Дівчина промовила царю: – Відійди – я з милим говорю! Батечку, іди собі від нас! Як настане для кохання мить, Розмовляти ніколи з царями! Часом швидше в нас любов горить, Аніж свічка яра в божім храмі. У злобі, меча затисши крицю, Цар вельможам закричав неситий: – Ну-бо, киньте це дівча в темницю, А ще краще – зразу задушіте! На чортів усіх обличчям схожі, У покорі раз у раз простерті, Конюхи цареві та вельможі Дівчину спровадили до Смерті. IIСмерть ладна служити завжди злості, Та була в цей день у неспокої: Бо ж кохання життєдайні брості Навесні трепещуть і в старої. Нудно вік возиться з тухлим м’ясом, Знищувать хвороби в нім нечисті. Нудно все зміряти смертним часом – Хочеться пожити без користі. Все її жахається, як стріне, Утікає і старе, і юне, їй набрид безглуздий жах людини, Остогидли похорони, труни. Чинячи свою потрібну справу На землі, де бруд, недуги всякі, Смерть її виконує на славу, – Та не має від людей подяки. Це її, звичайно, ображає, Наш табун людський гнівить без жарту, І, озлившись, інколи зживає Смерть зо світу і не тих, що варто. Сатану б, чи що, їй покохати, Запалать пекельною жагою, І від мук любовних заридати Разом з огнекудрим Сатаною! IIIПроти Смерті стала гордо й сміло Дівчина, щоб згинути нізащо. Смерть бурмоче – жертву пожаліла: – Ач, яка ти, дівко, молода ще! Що ти говорила там царю? Я тебе, зухвалу, уморю! – Не гнівись, – одповіла дівиця, – За що-бо тобі гнівиться? Вперше цілував мене коханий Під кущем зеленим бузини. Що царі, як час настав жаданий? Ну, а цар-на гріх – тіка з війни. От я й говорю йому, царю, Відійди, мовляв, од мене тихо! Добре я, здавалось, говорю, – А яке від того вийшло лихо! Що ж?! Від Смерті нікуди сховатись! Видно, не судилось докохать. Смертонько! Дозволь лиш попрохать – Дай мені ще раз поцілуватись! В Смерті очі з подиву розкриті, – o Смерть про це не просять, коли гинуть! Думає: «Чим буду жить на світі, Коли люди цілуватись кинуть?» Кість на сонці гріючи стареньку, Смерть сказала, кликнувши змію: – Ну, іди, цілуйся, та – скоренько! – Ніч – твоя, а на зорі – уб’ю! – І на камінь сіла – дожидає, А змія жалом їй косу лиже. Дівчина від щастя аж ридає, Смерть бурчить: – Іди скоріш, іди ж бо! IVНа веснянім сонечку зігрівшись, Смерть роззула личаки потерті, Прилягла на камінь і – заснула. Нехороший сон приснився Смерті! Нібито її родитель – Каїн З правнуком своїм – Іскаріотом, Добре вже підтоптані обидва, Мов гадюки дві, повзуть на гору. – Господи! – понуро стогне Каїн, Дивлячись у небо тьмяним зором. – Господи! – гукає злий Іуда, Від землі очей не піднімає. Над горою, у рум’яній хмарці Возлежить господь, – читає книгу; Зорями написана та книга, Шлях Молочний – лиш один листочок! На шпилі гори стоїть архангел, Снопик блискавок в руках тримає. Каже він суворо подорожнім: – Геть ідіть, бо вас господь не прийме! – Михаїле! – скаржиться тут Каїн, – Маю гріх великий перед світом! Народив я всім живим убивцю, Батьком Смерті клятій я доводжусь! – Михаїле!-каже тут Іуда, – Знаю, я за Каїна грішніший, Запродав я підлій, клятій Смерті Світле, ніби сонце, боже серце! – Тож благають голосно обидва: – Михаїле! Хай господь хоч слово Скаже нам, хай тільки пожаліє – Ми прощення вже і не благаєм! Тихо їм одказує архангел: – Я про це казав йому вже тричі. Двічі він не відповів нічого, Втретє, головою похитавши, Мовив: «Поки Смерть живе все губить, Каїна та Юди не прощу я. Хай їм той простить, хто має силу Побороть навіки силу Смерті. Зрадник тут лихий і-Братовбивця Заридали гірко ще й завили, Обнялись і разом покотились Із гори в смердючеє болото. А в болоті з радості аж скачуть Упирі й кікімори1 з чортами. І плюють на Каїна та Юду Синіми, болотними вогнями. VСмерть прокинулась уже опівдия – Дівчина і досі не прийшла! Видно, ніч коротка їй була! Смерть бурмоче сонно: – Ач, негідна! Соняшник зірвала з-за плота, Нюхає; милується, як сонце, Мов гаряча фарба золота, Лист осик обарвлює в червонці. І на те дивившись, заспівала, Загугнявила собі, як знала: – Безпощадно той і той Свого ближнього вбива, І хоронить, і співа: «Со святими упокой!» Не збагнуть мені цього! – Деспот б’є людей і гонить, А як здохне – і його З тим же приспівом хоронять! Злодіяка помира Чи кінча життя герой – Всім ця пісенька стара: «Со святими упокой!» Дурня, нелюда чи хама Я на світ відправлю той – Всім їм пісенька та сама: «Со святими упокой!» VIПроспівала пісню – і гнівиться. От і вдруге почало світати, А – не повертається дівиця. Кепсько! Смерть не любить жартувати. Сердячись на витівки дівочі, Смерть узула личаки й онучі І, діждавшись місячної ночі, В путь іде, подібна чорній тучі. Йде вона і бачить: у гайочку, У зеленій молодій ліщині – Дівчина сидить на муріжочку, Як весела весняна <у>гиня. Як земля на веснянім світанні, Безсоромно голі в неї груди, А на шкірі, ніжній, як у лані, Поцілунків сяють зорі всюди. .Два соски, як зорі, аж блищать, І – як зорі – променяться очі; Шлях Молочний їм спостерігать Любо так в ясній блакиті ночі! Під очима голубіють тіні, Губки – ніби рани пурпурові. Головою на її коліні Хлопець спить, утомлений з любові. Смерть зайшла тихенько між дерева, Гасне гнів у черепі пустім. – Ти чого сховалась, ніби Єва, Тут від бога, під кущем густим? Ніби кебом – яснозорним тілом Затуливши милого свого, Дівчина відказує їй сміло: – Ти не лайся, не буди його! Ти знайшла уже свою пропажу. Тож косою марно не дзвени! Зараз я прийду, в могилу ляжу, А його, бідаху, промини! Не прийшла я вчасно, винна в тому, Та до Смерті ж ближче, ніж додому! Дай іще хлопчину обніму: Хороше зо мною вдвох йому! Та і він – хороший! Подивись, Ось які лишив мені він знаки, Що на грудях в мене розцвілись, Як весняні пломенисті маки! Смерть, присоромившись, засміялась: – Так, ти ніби з сонцем цілувалась! Але ж скільки маю я таких, А вбивать сама повинна всіх! Часові по правді я служу, Справ – багато, я ж – уже стара, Кожною я миттю дорожу, Тож збирайся, дівчино, пора! Дівчина – своє: – Пригорне милий, Ні землі, ні неба вже нема, І в душі якісь незнані сили, І незнане щастя обійма. Що там Доля! Вигадка пуста! І ні бога, ні людей не треба, Радість рада, як дитя, із себе, І любов з любові розцвіта! Смерть мовчить задумливо і строго, – Як такій їй заперечить мові? Понад сонце – в нас немає бога І вогню – понад вогонь любові! VIIСмерть мовчить, дівочі світлі речі Заздрощів огнем печуть неситу, В жар і холод її владно мечуть, – Що ж бо серце Смерті явить світу? Смерть – не мати, але жінка, в ній Перед серцем розум теж німий; В темнім серці Смерті пророста Разом з гнівом і печаль свята. Тим, кого міцніше покохає, Хто тяжкою вражений журбою, Як вона тихенько промовляє Про велику радість супокою! – Що ж, – сказала Смерть, – хай буде чудо, Повертайся до життя ти знов! Тільки я з тобою поруч буду, Поруч мене буде хай Любов! І Любов із Смертю, як сестрою Відтоді у парі й по сьогодні. За Любов’ю всюди Смерть з косою Плентається вслід, неначе зводня. Скрізь, немов Любов її чарує, Ходить і на тризну, й на весілля, Ненастанно, без кінця будує І Любові, і Життя всесилля.
|