IНад морем в горах Вужак сховався у прірві мокрій, клубком згорнувся і став дрімати. В блакиті неба сіяло сонце, а гори жаром тягнули в небо, і хвилі бились внизу об камінь... І в цій же прірві у білій піні рівчак тягнувся назустріч морю під гул каміння... Старий і сивий, та вельми дужий, він різав гору і падав в море з виттям сердитим. Та раптом в прірву, де Вуж згорнувся, впав з неба Сокіл з порубом в грудях, в крові на пір’ї... З коротким криком він впав на скелю і бився тілом в знесиллі й гніві об камінь мокрий... Вужак злякався, сховався спритно, та зрозумів, що життя для птиці дві-три хвилини... Підповз він ближче до бідолахи і прямо в очі їй прошипів: – А що, вмираєш? – Вмираю... так! І, відповівши, зітхнув глубоко. – Пожив я славно!.. Я знаю щастя!.. Без страху бився!.. Я бачив небо... Ти не побачиш його так близько!.. Ех ти, злощасний! – Ну що ж то – небо? – порожнє місце... Там ніяк лізти. А тут чудово... і сиро й тепло! – Так Вуж відверто до птаха мовив, а сам сміявся над ним тихенько. І ще подумав: «Літай чи повзай, кінець відомий: всі в землю ляжуть, все прахом буде...» А Сокіл мужній здригнувся раптом, підвівся трохи, оглянув скелі... Там крізь каміння вода соталась, було скрізь темно і пахло цвіллю... І крикнув Сокіл із сумом, болем, зібравши сили: – Якби ж хоч раз піднятись в небо!.. Я б ворога притиснув би... до ран грудей і... захлинувся б моєю кров’ю мій супротивник!.. О, щастя битви!.. А Вуж подумав: «І справді, мабуть, приємно в небі життя прожити, як птах так стогне!..» І підказав він вільній птиці: «А ти посунься до краю прірви і вниз шугай. Можливо, крила тебе піднімуть і поживеш ти ще трохи в небі». І птах стріпнувся і гордо крикнув... До прірви Сокіл пішов сміливо по слизу скелі. А підійшовши, розправив крила, зітхнув повільно, сяйнув очима і – вниз скотився. А сам, мов камінь, він швидко падав, зламавши крила, згубивши пір’я... Бурун потоку схопив його і, кров омивши, у білій піні помчав у море. А хвилі моря скорботним шумом його зустріли... І трупа птиці не стало видно в пустелі водній... IIВужу у прірві подумати було про що: про птаха смерть, про неба тайну...І ось він глянув у ту далекість, що вічно пестить мрійливі очі видінням щастя. – А що він бачив, померлий Сокіл, в пустелі дивній без дна і краю? Заради чого такі, як він, життя віддавши, бентежать душу жагою дурнів польотів в небо? Що їм там ясно? А я би міг дізнатися про ці казки, якщо злечу у небо хоч би ненадовго. Сказавши так, – зробив рішуче. В кільце згорнувшись, стрибнув сміливо, немовби стрічка в повітрі теплім мигнув на сонці. Хто плазувати налупився – літати зась!.. Забув, сердешний, про цю науку, отим звалився на голі скелі, але не вбився, а розсміявся... – Тепер я знаю: краса польотів, вона – в падінні!.. Ну, просто смішно! Землі не знають, на ній сумують і прагнуть в небо, і там, в підхмар’ї, в пустелі вітру життя шукають. А там порожньо. Багато світла – немає їжі. І головне: нема опори живому тілу. Навіщо ж гордість? Про що докори? Для того, мабуть, щоб приховати все божевілля своїх бажань і притаїти всю непридатність в життєвих справах? Кумедні птиці!.. Та не обдурять тепер вже більше мене їх ляси! Я сам все знаю! Я – бачив небо... Злетів у нього, його я змірив, пізнав падіння, та не розбився. Тепер я тільки міцніше вірю у вічну правду. А ті, що землю не розуміють, живуть обманом. Я знаю правду. І гаслам їх я не повірю. Землі створіння – живу землею. І він згорнувся спіраллю звично, за себе гордість його забрала. Блищало море, і грізно хвилі об берег бились. І в їх ревінні гриміла пісня про горду птицю, тремтіли скелі від їх ударів, тремтіло небо від тої пісні: Безумство мужніх – ось мудрість світу! О, мужній Сокіл! В бою запеклім зійшов ти кров’ю... Та час той прийде – і краплі крові, святої крові спахнуть, мов іскри, і морок зникне. Багато в світі сердець зухвалих вони запалять жагою світла, палким бажанням свободи, правди! Нехай помер ти!.. Та в пісні гордій сміливих духом ти завжди будеш взірцем яскравим і гаслом гордим до волі, світла! Безумству мужніх співаєм пісню!..»
|