I


Між гір високих вліз Вуж і ліг там
у вогкій паді, клубком згорнувшись,
вдивившись в море.
В високім небі блищало сонце,
а гори жаром пашіли в небо,
і бились хвилі внизу об камінь.
З гори по кручах, у пітьмі й бризках,
навстріч до моря потік котився
й гримів камінням. Весь в білій піні,
потужний, сивий, він краяв гору
і в море ринув з виттям сердитим.
Враз в падь вологу, де Вуж згорнувся,
впав з неба Сокіл – розбив він груди,
скривавив пір’я. З коротким зойком
він впав на землю, грудьми ударив
в безсильнім гніві об твердь камінну.
Вужак злякався, відповз хутенько,
та зрозумів він, що птиці жити
дві-три хвилини. І він підсунувсь
до птиці ближче і став сичати
їй впрост у вічі:
– Отож, вмираєш?
– Так, я вмираю! – промовив Сокіл,
зітхнувши тяжко. – Я жив на славу!..
Я знаю щастя!.. Я добре бився!..
Я бачив небо!.. Ти не побачиш
його так близько!.. Ех, бідолахо!
– Е, що там – небо? – порожнє місце...
Як там повзтиму? Мені тут розкіш...
і тепло, й вогко! –
Так Вуж промовив свободній птиці
і засміявся в душі він з неї
за цю балачку. І так подумав:
«Літай чи повзай, кінець однакий:
всі ляжуть в землю, все прахом буде...»
Та стрепенувся сміливий Сокіл,
підвівся трохи і падь вологу
обвів очима... Крізь сірий камінь
вода сочилась, стояла в паді
тяжка задуха й гнилля смерділо.
І скрикнув Сокіл з журбою й болем,
всю міць зібравши:
– О, хоч би в небо ще раз злетіти!..
Я до грудей би... врага притиснув...
він захлинувся б моєю кров’ю!..
О, щастя битви!..
А Вуж подумав:
«Мабуть, в тім небі і справді можна
пожити добре, як він так стогне!..»
І вільній птиці він дав пораду:
– А ти підсунься до краю прірви
й донизу кинься. Можливо, крила
тебе підхоплять, і поживеш
тоді ще трохи в твоїй стихії.
Здригнувся Сокіл і з гордим криком
пішов до прірви, кігтьми сковзнувши
по мокрій скелі. І підійшов він,
розправив крила, зітхнув глибоко,
сяйнув очима і – вниз поринув.
І сам, мов камінь, скотившись з кручі,
він рвучко падав, зламавши крила,
обдерши пір’я... Потоку хвиля
його схопила і, кров обмивши,
вдягнула в піну, помчала в море...
А хвилі моря з журливим ревом
об камінь бились... І трупа птиці
ніде не видно в морськім просторі...

II


Між скель розлігшись, Вуж довго думав
про смерть сміливця, про зліт до неба.
І ось він глянув в ту даль, що вічно
милує очі бажанням щастя.
– А що він бачив, померлий Сокіл,
у цій пустелі без дна і краю?
Нащо такі-от, як він, померши,
бентежать душу своїм стремлінням
летіть до неба? Що їм там ясно?
А я теж міг би все це пізнати,
злетівши в небо хоч на хвилину.
Сказав і – зваживсь. Кільцем згорнувшись,
стрибнув в повітря і, наче стрічка,
на сонці блиснув.
Рожденний повзать – літать не може!..
Про це забувши, він впав на камінь,
але не вбився, а засміявся...
– Так ось в чім розкіш злітань до неба!
Вона – в падінні!.. Кумедні птиці!
Землі не знають, на ній нудьгують
й до неба прагнуть,
життя шукають в жаркій пустелі.
Там тільки пустка. Там безмір світла,
та що там їсти, на що зіпертись
живому тілу? Навіщо ж гордість?
Нащо докори? На те, щоб ними
прикрить безумні свої бажання,
сховать за ними свою нездатність
до справ життєвих? Кумедні птиці!..
Та не підманять мене вже більше
промови їхні! Я сам все знаю!
Я – бачив небо... Злетів до нього,
його я змірив, пізнав падіння,
та не розбився, а тільки дужче
я в себе вірю. Хай ті, що землю
любить не можуть, живуть обманом.
Я знаю правду. І кличам їхнім
я не повірю. Землі творіння –
живу землею. –
І, запишавшись, клубком згорнувся
він на камінні.
Блищало море в ясному сяйві,
і грізно хвилі об берег бились.
Їх рев левиний гримів піснями
про горду птицю, тремтіли скелі
від їх ударів, і грізна пісня
стрясала небо:
«Безумству смілих співаєм славу!
Безумство смілих – ось мудрість людства!
О, смілий Сокіл! В бою тяжкому
зійшов ти кров’ю... Та час настане –
й гарячі краплі твоєї крові сяйнуть,
як іскри, в життєвій пітьмі –
і в багатьох серцях сміливих
запалять спрагу свободи, світла!
Ти вмер!.. Та в пісні сміливих серцем
і сильних духом ти завше будеш
зразком безсмертним, гордливим кличем
до волі й світла! Безумству смілих
співаєм пісню!..
Микола Бажан1952