IМіж гір високих вліз Вуж і ліг там у вогкій паді, клубком згорнувшись, вдивившись в море. В високім небі блищало сонце, а гори жаром пашіли в небо, і бились хвилі внизу об камінь. З гори по кручах, у пітьмі й бризках, навстріч до моря потік котився й гримів камінням. Весь в білій піні, потужний, сивий, він краяв гору і в море ринув з виттям сердитим. Враз в падь вологу, де Вуж згорнувся, впав з неба Сокіл – розбив він груди, скривавив пір’я. З коротким зойком він впав на землю, грудьми ударив в безсильнім гніві об твердь камінну. Вужак злякався, відповз хутенько, та зрозумів він, що птиці жити дві-три хвилини. І він підсунувсь до птиці ближче і став сичати їй впрост у вічі: – Отож, вмираєш? – Так, я вмираю! – промовив Сокіл, зітхнувши тяжко. – Я жив на славу!.. Я знаю щастя!.. Я добре бився!.. Я бачив небо!.. Ти не побачиш його так близько!.. Ех, бідолахо! – Е, що там – небо? – порожнє місце... Як там повзтиму? Мені тут розкіш... і тепло, й вогко! – Так Вуж промовив свободній птиці і засміявся в душі він з неї за цю балачку. І так подумав: «Літай чи повзай, кінець однакий: всі ляжуть в землю, все прахом буде...» Та стрепенувся сміливий Сокіл, підвівся трохи і падь вологу обвів очима... Крізь сірий камінь вода сочилась, стояла в паді тяжка задуха й гнилля смерділо. І скрикнув Сокіл з журбою й болем, всю міць зібравши: – О, хоч би в небо ще раз злетіти!.. Я до грудей би... врага притиснув... він захлинувся б моєю кров’ю!.. О, щастя битви!.. А Вуж подумав: «Мабуть, в тім небі і справді можна пожити добре, як він так стогне!..» І вільній птиці він дав пораду: – А ти підсунься до краю прірви й донизу кинься. Можливо, крила тебе підхоплять, і поживеш тоді ще трохи в твоїй стихії. Здригнувся Сокіл і з гордим криком пішов до прірви, кігтьми сковзнувши по мокрій скелі. І підійшов він, розправив крила, зітхнув глибоко, сяйнув очима і – вниз поринув. І сам, мов камінь, скотившись з кручі, він рвучко падав, зламавши крила, обдерши пір’я... Потоку хвиля його схопила і, кров обмивши, вдягнула в піну, помчала в море... А хвилі моря з журливим ревом об камінь бились... І трупа птиці ніде не видно в морськім просторі... IIМіж скель розлігшись, Вуж довго думав про смерть сміливця, про зліт до неба. І ось він глянув в ту даль, що вічно милує очі бажанням щастя. – А що він бачив, померлий Сокіл, у цій пустелі без дна і краю? Нащо такі-от, як він, померши, бентежать душу своїм стремлінням летіть до неба? Що їм там ясно? А я теж міг би все це пізнати, злетівши в небо хоч на хвилину. Сказав і – зваживсь. Кільцем згорнувшись, стрибнув в повітря і, наче стрічка, на сонці блиснув. Рожденний повзать – літать не може!.. Про це забувши, він впав на камінь, але не вбився, а засміявся... – Так ось в чім розкіш злітань до неба! Вона – в падінні!.. Кумедні птиці! Землі не знають, на ній нудьгують й до неба прагнуть, життя шукають в жаркій пустелі. Там тільки пустка. Там безмір світла, та що там їсти, на що зіпертись живому тілу? Навіщо ж гордість? Нащо докори? На те, щоб ними прикрить безумні свої бажання, сховать за ними свою нездатність до справ життєвих? Кумедні птиці!.. Та не підманять мене вже більше промови їхні! Я сам все знаю! Я – бачив небо... Злетів до нього, його я змірив, пізнав падіння, та не розбився, а тільки дужче я в себе вірю. Хай ті, що землю любить не можуть, живуть обманом. Я знаю правду. І кличам їхнім я не повірю. Землі творіння – живу землею. – І, запишавшись, клубком згорнувся він на камінні. Блищало море в ясному сяйві, і грізно хвилі об берег бились. Їх рев левиний гримів піснями про горду птицю, тремтіли скелі від їх ударів, і грізна пісня стрясала небо: «Безумству смілих співаєм славу! Безумство смілих – ось мудрість людства! О, смілий Сокіл! В бою тяжкому зійшов ти кров’ю... Та час настане – й гарячі краплі твоєї крові сяйнуть, як іскри, в життєвій пітьмі – і в багатьох серцях сміливих запалять спрагу свободи, світла! Ти вмер!.. Та в пісні сміливих серцем і сильних духом ти завше будеш зразком безсмертним, гордливим кличем до волі й світла! Безумству смілих співаєм пісню!..
|