|
Чи знаєте Ви, о мій друже: в Бретані – Й каміння ж це скажуть усі – Найкраща у світі там пані Графиня Елен де Курсі? Все, що діється в світі, Ми мусимо бачити й чуть. Для цього в нас вуха од бога І очі, і очі цвітуть. Із замку вона випливає, як лебідь, До мосту розводного йде. Сонце сміється на небі, Нищий на вулиці жде. Коли ж нам випадок принадний Десь в око впаде в один час, То це – уважайте – всевладний Хоче помучити нас. Не сміючи звести очей – бідорака, – За нею йде паж молодий. А слідом і хорт, їх собака, Улюбленець ясно-рудий. Ми знаємо – часто собака Найкраще за друзів усіх, Тож приємно собак любити, – Ніхто не ревнує до них! Скажу Вам, що нищий був юний, прекрасний І – сліпий, як поет – прагнув жить. Лиш чом не вартий нещасний Уваги дами, – скажіть? Сліпий заздрить зрячим. Коли б то він знав, скільки ми Ховаєм в душі – і не плачем – Тяжкої, жахливої тьми! Кинулось серце графині – почула, – Що вся розцвітає, як мак; Бретонка очима блиснула. «Він вартий уваги, це – так!» У всіх є думи серця, – У тебе, у лева, в змії. Але – хто ці думи знає? І – чи знаєш ти свої? Й до нищого ось вона каже: – Юначе! Чогось твоє серце в журбі. Графиня Елен своє зряче Хотіла б дать в душу тобі. Коли ти відчуєш у серці Лишок горя, юнацтва, Віддай його людям якшвидше – Нащо тобі зайві багатства? – Madame! – їй одказує нищий покірно. – Моя дорогая madame! Всі дні я життя свого вірно За ваш поцілунок оддам! Йдучи за красою, де правда, Так прагнеш її, як огню, Що любиш безумно, як правду, Тобою ж плекану брехню. – Маленький, ану ж одвернись на часинку! – Сказала графиня тут враз. – Для божої слави, мій синку, Я скромність даю без образ. Як все – женщина також Лиш лялька в божих руках... Подумаєм краще про зорі, Про співи пташок в небесах. Сліпий обнімає гнучкий стан графині, Устами до уст він припав. П’яніє її погляд синій – Упасти б, упасти між трав! О друзі! Здрастує хай щастя! Ми знаєм: життя – тільки мить! Та – в щасті мудрості більше, Як в сотні книг, лежить. Тут гордість графині враз пристрасть змінила, Червона, як гріх, як чуття, Бретонка пажу звеліла: – Етьєн, одвернися, дитя! – Наш ворог – це чорт і випадок. Завжди перемога у них. Не треба ж ні мук, ані гадок – До кожного прийде свій гріх! Потім з землі підвелась вона мляво, До пажа сказала: – Убий! – За ніж ухопився жваво Закоханий паж молодий. Хто п’є з одної чаші Ревність, любові цілунок, Той неминуче вип’є Червоної помсти трунок. Втираючи хусткою вогкії губи, Графиня сказала Христу: – Тобі, переможче згуби, Дала я свою чистоту. – Про те, куди вітер віє, Нам билинка повідає, Але ж те, чого женщина хоче, Навіть сам бог не знає! В хлопчика кротко спитала і ніжно: – Я ж добра серцем своїм? Чого ж ти так плачеш невтішно: Додому вже час нам, ходім! – Любов сходить в серце таємно. Інертні – ми враз спалахнем, Відтак розцвітаєм надземно Прекрасним чудовим огнем. Нічого він їй не сказав, лиш помалу Беретом сльозинку змахнув. Та в грудях тут щось збуйнувало – Етьєн мимоволі зітхнув. Ми надто життя наділяєм! З нас кожний вніс частку свою – Краплинку веселого сміху І повнеє серце жалю. Нахмарила чорнії брови бретонка. Змовчала, – люта ж, мов грань, – Хлопчика з мосту у воду, В рів глибокий, у твань. Коли покарать настояще Всіх, що грішать нині, Не буде від того нам краще, Опинимось ми у пустині. І знову блакитні свої горді очі Графиня до неба звела: – Стань за суддю мені, отче, Будь добрий, як я була. – Ми знаєм – красуням – лиш втіхи, Гріхи їх – як жарти, забави. А бог – такий добрий і тихий, А він – сердечний, ласкавий! Графиня абату тієї ж ночі Розповіла гріхи свої, І той зняв гріхи її жіночі, Гріхи за п’ятнадцять луї. Все, що діється в світі, Ми мусимо бачити й чуть. Для цього в нас вуха від бога І очі, і очі цвітуть. Все б це не вийшло на люди, пропало, Умерло, як вмер би аскет, Та якось у лепту попало Дев’ять фальшивих монет. Коли ж нам випадок принадний Десь в око впаде в один час, То це – уважайте – всевладний Хоче помучити нас. І от, даючи їх бідним віланам, Охота ченцю посудить. Нескромність його і дала нам Прекрасну баладу зложить. Ми часто зовсім безпорадні, Як муки у серці і крики, – Тоді веселенький ми жартик На серце кладем, наче ліки!
|