|
Над розлогом сивим моря вітер хмари в гурт єднає. Поміж хмарами і морем згорда рине Буревісник, мов би блискавиця чорна. То крилом черкне він хвилю, то шугне до хмар стрілою і кричить, – і хмари чують радість в покрикові смілім. В крику сім – жадання бурі! Гніва міць, вогонь пристрасті, та і певність перемоги хмари в ньому відчувають. Чайки стогнуть, вчувши бурю, – стогнуть, скиглять понад морем і на дно його сховати ладні б жах свій щодо бурі. І ґарґари сумно стогнуть, – не ґарґарам зрозуміти розкіш битви життєвої: гуркіт бою їх жахає. І пінгвін дурний та ситий з ляком тулиться під скелі. Тільки гордий Буревісник рине сміливо і вільно понад сивим з піни морем! Все хмурніш і нижче хмари опускаються над морем, хвилі ж виють і сягають в височінь, назустріч грому. Грім гуркоче. В піні гніва стогнуть хвилі в герці з вітром. Ось обіймами міцними огортає вітер хвилі і метає їх з розгону на шпилі в злобі непевній, розбиваючи на мраку смараґдовії огроми. Буревісник з криком рине, мовби блискавиця чорна, мов стріла пікує хмари, піну хвиль крилом зриває. Ось він носиться, мов демон, – гордий, чорний демон бурі, – і сміється, і ридає... Він над хмарами сміється, се він з радощів ридає! В гніві грому, – чуйний демон, – він давно утому чує; о, він певний, що не вкриють хмари сонця, – ні, не вкриють! Вітер виє... Грім гуркоче... Синім полум’ям палають зграї хмар над виром моря. Море блискавиці ловить і в своїй безодні гасить. Ніби змії вогневії крутять в морі, і зникають блискавок сих відбивання. – Буря! Зараз вдарить буря! Се сміливий Буревісник згорда рине між грімниці, над гнівним, ревучим морем; то кричить пророк звитяги: – Хай же дужче вдарить буря!
|