|
Спинись, друже, покинь дорікання гнівні За нікчемність мою та знемогу! Міцні стіни тюрми живосилом мені Заступили до світла дорогу. Вір: звалю я колись оту силу лиху, Рознесу мою замкнуту вежу, А безлячно піду по новому шляху, У мандрівницьку вдягшись одежу. З пекла шумних столиць утечу я гай-гай, Затаївши журбу неслухняну, Придивлюся до ран, що шматують наш край До старчачої хати загляну. Крізь дими каганців вбачу голод людський, На обличчях – терпливості смуги; При дорозі в шинку вчую стогін рвучкий Безнадійної п’яної туги. А вернувшись назад, заспіваю-утну, Та не так, як співалось донині: Ні, почувши тоді мою пісню сумну, Ти поклонишся їй, мов святині.
|