|
Була чудова та пора: Росія в лаврах, під вінками, З своїми несучи полками У серці – мир, в устах – «ура!», Прийшла додому й відпочила. Хвилина радісна пробила Для міста гордого Петра. Закінчивши бої, атаки, Носили офіцери фраки, Був кожний радісний без меж. До форми пристрасть пригасала, Про палку й думати не стали, Дрімав парад, пустів манеж. Але відзначивсь перед вами Семенівський прекрасний полк. Хто не захоплювавсь рядами, Хто не хвалив і ум, і толк, І людяні манери давні? І юні офіцери справні Всім приклади давали славні, З’являлись скромно в блиску зал. Їх не манив літучий бал Безглуздим від кружляння шумом: В них на чолі ясніла дума, З якої світлий розум сяв... Влюбившись щиро у науку, До піхов шпагу вклавши спать, Вони в сім’ї, мов для занять, Перо і книгу брали в руки, Зібравшись по службовім дні, На полі мислі, в тишині... Тоді гримів – гармат гучніше – Ліцейський Пушкін своїм віршем. Була багато... – Все пройшло! Пройшло й не вернеться ніколи – Все ураганами знесло, Промчалось, наче вітер в полі... І скільки, скільки відпливло І тут і по Росії дальній: В річках води, а в людях сліз, І скільки бур світ переніс!.. Нехай про них нащадки судять; Ми лиш у згадках жити будем, В уборі сивих париків, Серед кипучих юнаків, Згадаємо хоч про Новинки, Де радо гостювали Глінки, Де благородний Муравйов, За роки страдницьких оков Забув вигнання і неволю І тихо серцем спочивав; Де, у співбесідах родинних, Для друзів й родичів безцінних Умом і доблестю сіяв, Для літ майбутніх розцвітав Якушкін наш в обіймах сина, Коли пройшла сумна година Й надії промінь обіцяв їм, як достойним, іншу долю.
|