Так він, з поривом в невідоме, Все йшов на Північ... Далечінь!.. Та ось, неначе в край знайомий, Прийшов сюди. Отут спочинь, Душе, у час ясний, погожий: Один, на вільний вітер схожий, Далекі він краї вивчав: Та хай він сам!.. Я промовчав... Хай він опише нам пожари, Що смерть несли оцим лісам; Як в глушині гігантом ярим Блищав Ківач його очам... Так! хай же він говорить сам: «В країну цю прийшов я влітку, Палючу спеку тут застав, Закутав дим усе в намітку: Пожар у лісі лютував. В Каріоландії горіло!.. Заграви блискали вночі, І сонце в димній опанчі Жаринкою чадною тліло! Вогонь палав, нагонив жах, По вітах повзав, розвівався, Як на війні широкий стяг; І полисками відбивався В озер пустельній глибині... Тоді від смерті утікали І звір, і птиця; у вогні, Здавалось нам, уже настали Кінець землі, загибель днів, Давно на Патмосі в видінні Провіщені. Усе в томлінні Вогонь нещадний жадно їв, Чадні здійнявши завихріння; Навкруг розпечене каміння Тріщало. Смертний блиск, цей жах І світ в задимленому вирі Мені нагадував Оміра: Лісний пожар в його піснях. Та осінь надійшла щаслива, Дощами вмилася земля; На попелищі стала нива І людям серце звеселя!.. Глухі Карелії ліси! Тут човен, знявши паруси, Мене провозив по озерах; Тут пасма гір пройшов я сам, Блукав у хащах і печерах: Пустеля всюди: тут і там Від Саломейської протоки Аж до Сюйсарських островів, До річки, що несе потоки, До дальніх півночі лісів, – Ніде ні міста, ані вежі Плавець сумний не спостеріг, Лиш нивки, як шматки одежі, Висять на ребрах скель худих; І мертве все... шелойник з свистом Летить в Онегу крізь ліси, Шпурляє краплі, як намисто, І рве на соймах паруси Під вискрип прибережних сосон, – Та мальовнича ваша осінь, Глухі Карелії кутки: Свою палітру – барви чисті – Натхненним пензлем на гілки Як цвіт кладе, золотить листя: Бурштин, і яхонт, і рубін Горять і зблискують на вітах, Червоні грона з горобин Звисають; гори в самоцвітах; І ось між кряжів кам’яних Я часом чую тупіт ніг, То череди із водопою Бредуть лісною глушиною, І сміх дзвіночків не затих... Цей край для мене диким був: Малі, розкидані тут села; Та дивну у лісах Карели Я безписемну мову чув. Здавалось, я переселився В краї Авзонії ясні, Хотілось шепотіть мені Цю мову: слух мій веселився, Ловив грайливий звуків плин. І ще одним я здивувався! В далечині стіна ялин Та сосен, а під ними слався Ряд голих сірих валунів. Все, думав я, мороз тут ріже. Іду... І враз... троянди свіжі! Весь ліс трояндами зацвів! І знов забув я Північ строгу. Немов дівчата у сім’ї Обсядуть дідуся старого, Тооянди так у ці краї Прийшли веселі, моложаві І вкрили валуни імшаві. Оці місця я обійшов І здивувався. Тут збувалось Велике!.. Але хто б знайшов Розгадку, як, коли те сталось? Прикмети скрізь і скрізь сліди, Усяких змін навкруг багато Від падання униз води – З яких висот? Не розгадати... Та край північний здавна мав, За греблі схований камінні, Запас води; і час настав, Час перетворення! – І пінні Вали кипучі піднімав, На гори наступав, печери, Наземний череп розтерзав. І стали з щілин тих – озера, їх схожість, напрям в один бік Мені цю думку підказали, Та все кипить бучний потік, Розбивши пута, що в’язали, Біжить і валуни стряса – І став. На дикому камінні З’явилась – півночі краса – Онега, зроджена у піні! Весна тут пізно настає; Низин глибоких між горами В Карелі дикій сила є: Там довго сніг лежить буграми, І довго лід під берегами Лежить в озерах на воді. Вже часто бачать, молоді Синіють проліски веселі, І мох сповзає на граніт Внизу берегової скелі; А сірий діркуватий лід (Коли згори оглянуть світ) Брудними плямами темніє, І від озер студено віє... Мовчить життя, і на горі Берізонька карельська квола; І в травні, рано на зорі, Мороз блищить сріблом довкола... Мертвіє довго все... Та ось Раптово зрушилося, скресло; Дихання тепле пронеслось – І враз навколо все воскресло: У небі лебедів полки В місця знайомі поспішають; Снують по соснах павуки; Комахи хмарою кружляють, В повітрі теплому гудуть, І жайворонки піднялися, І пахощі далеко чуть – То дух черемховий розлився... В цій дикій таїні лісів Живуть родини берестянок: В зітханні тихих вечорів Лугами, лісом, між горбів Навкруг їх щебетання тане, Спів... ллється спів... привіт весні. Аж на світанку замовкають: Либонь, в піснях розповідають Про дива в теплій стороні, Де часто зимували зими; Чи відчувають, що незримо Із лісової глушини Дихне, як люта смерть, над ними Від Біломор’я, з далини, Нищитель пишного цвітіння, Як неміч, стисне все, і вмить Прекрасна, в літньому одінні, Замре природа й замовчить! Човни пливли по Суні наші, Під нами слались небеса. У водяній прозорій чаші – Лісів відбилася краса. Спокійна вод поверхня чиста, Навколо світло, тишина, Яскраво з глибини, із дна Пісок поблискує іскристо. А там, де скель бар’єр устав, Тулились ниви жовтуваті, І чарівливі з сіножаті Я літні пахощі вдихав. Та що шумить? Мов шепотіння Росте, росте, звучить і враз – Неначе коней тупотіння, Дивує і жахає вас! Грім, стукіт! – Певно, зводять місто; Свист, вереск! – Певно, ріжуть ліс! Кружляє зоряне намисто, Краплисті вихори звились Холодного, скляного пилу: Ківач! Це ти?.. Показуй силу!.. Враз бурею він відповів!.. Кипить над скелями-мечами, Він. з невідомих нам часів, Могутній велетень, валами Несе срібло, бурштин удаль; Коли ж ясний його кришталь Прониже сонце промінцями, – Чудові райдуг кольори Його спов’ють у позументи; Його зубчасті срібні гори Блищать – пустельні монументи. Такий Ківач, удень такий! А влітку, під зорею ночі, Подвійно він чарує очі: Так, наче небо на скалки У ньому хоче роздробитись, Щоб у єдине знову злитись Внизу, на дзеркалі ріки... Тут буду я! Життю – віки! О щастя життьове іскристе! Де ти? – В чертозі дукача, В пишноті краденій, нечистій? Чи тут, в Карелії лісистій, Під вічним шумом Ківача?..» Петро Дорошко ?