|
Не чути гомону міського, На вежах тиша, все мовчить, І на спису у вартового Проміння місячне горить... А юний в’язень нещасливий, Ровесник молодим дубам, В тюрмі заводить спів тужливий, І туга лине із-за брам: «Прощай, вітчизно, краю милий, Прощай, мій дім, моя сім’я; Стою за гратами безсилий, Уже не свій вам більше я! Не ждіть, ви, батьку й наречена, Зламайсь, обручко пополам; Забудьте ви навік про мене, Не бачить мужа й сина вам! Посватав я собі неволю, А діти – сльози у журбі, Та я мовчу... нещасну долю Знайшов я в світі сам собі». Минула ніч; у чистім полі Давно вже день новий засяв, А юний в’язень у неволі Ту ж саму пісню все співав.
|