|
Ішов він – і царі тремтіли. Зливався з зойком брязкіт пут. І села, і міста горіли, І кров кипіла там і тут; Вся перед ним земля змовкала... Зухвалий скіпетрами грав; Він, грізний, трони розбивав: Чого ж душа його жадала? Народи стали за права; Царі свої з’єднали сили; І свіжі згорбились могили, І чутка всесвіт покрива: «Він бранець!» Освітились храми! Усюди захват, фіміами, Народи – руки до небес, Не бачив світ таких чудес! Гримучих полчищ повелитель, Вогонь і смерть він ніс в боях, Тепер він – скель предиких житель, Мов дух пустинний на горбах... Летять у землі тридев’яті Флоти, надією крилаті, Всі мимо – і ніхто за ним! Це жах самому буть з самим! В душі, як в морі, – морок, хвилі... Мов кораблі без вороття – Дні зникли, коли був він в силі, І вечоріє день життя... «Чия це виросла могила?» Одвіт: «Тут спить Наполеон! І буря подвигів, як сон... І мрії з ним, і грім, і сила В тісній могилі уляглись!» «Вмить, корабель, в Європу мчись!» Плавець гукнув: «Сміліш крізь хвилі, Несем велику звістку ми!» Але в Європі всі уми Вже інші мають думи й цілі... І всі дізнались: він помер, І більш про нього ані слова; Немов страшний він сон тепер, Який вже не присниться знову: Любов забула слід тих днів, Забули лестощі і злоба... Вже Г реція встає із гробу І мужньо рветься з кайданів! Хто кров пустив в Егейські води? Туди увагу всю, народи: Там, в бурях, творять світ новий! Там кораблі ахейців нині, Неначе зграї лебедині, Летять, мов на бенкет, – на бій! До неба клятви і молитви: Лютує, чуючи грім битви, В Стамбулі гордий Оттоман. Ростуть в біді безстрашних сили; І хрест вінчає Термопіли! І на Олімпі – ратний стан!.. І чутка й слава залунала Про нього? Ні... Він – чорний сон, Забутий вже Наполеон! Чого ж душа його жадала?
|