|
Небо синє потемніло, Ніч надходить крадькома, Все на світі заніміло, Тихо синій ліс дріма. Сходить місяць за горою... Ах, цією ж бо порою Співака весняних днів, – На черемсі до півночі» Де в траві струмок туркоче, – Соловейка чув я спів. Скільки раз мене бувало, Наче легіт ручая, Хвилювала, чарувала Пісня радісна твоя? Замовкали всі пернаті Враз, як тільки щебетати Починав ти на зорі. Співи радісні, щасливі, Свисти, тьохки, переливи Розлягалися вгорі!.. Чи ж давно прекрасну Хлою Вабив спів твій з верховіть!.. Як вона у дні спокою, Покидаючи на мить І нудьгу, і примхи світу... І рабинь покірну свиту, Просто вдягнена, поволі Йшла у гості до дібров, Щоб послухать, як на волі Ти співаєш про любов. Ти гримів – чому ж раптово Вже затих і смутен став. Дикий закуток в діброві Ти на клітку проміняв? Клітка гарна і багата, Ніби храм, а чи палата, Позолочена вона! Там в кришталі є водиця, І посипана пшениця, Світло блимає з вікна. Що тобі невистачає? Зажурився ти чому?.. «Волі, – кажеш, – більш не маю, Важко жити одному. Я в саду, було, на гілці Уночі співав, а в клітці Вже не можу я літать... Всяк співа в щасливій долі Щастя – в волі, смерть – в неволі Ні, вже краще помирать!» Так, священна ти, природо! Твій закон і серця глас Провіщають, що свобода Другим є життям для нас! Нам дари судьби простої Краще клітки золотої, Буду там, де простота – Хай серця і душі кволі, Що скоряються в неволі, Мрія зваблює пуста... Хай виковують тирани Злоті пута для юрби, І несуть важкі кайдани Підлабузники й раби. І ганьбу п’ючи, як воду, Дар небес – свою свободу, Оскверняють без пуття! І, цілуючи долоні, У ганебному полоні, Коротають вік життя! Хай у почестях і славі Тут земні напівбоги, Звівши храми величаві, Стануть жертвами нудьги! Нам храмів отих не треба – Краще жити просто неба, Між своїх простих людей: Дайте дружбу і свободу, Буду славить я природу, Як на волі соловей!
|