|
Він мав у тиші вірну ліру, Співець Услад; На мир душі зміняв він щиро Весь блиск палат! Ніколи він своєї ліри Не зганьбив струн, Не кланявсь вам, грізні куміри, Як той лестун! Але, земні порвавши узи, Сягав до зір; І, стоячи за вільність музи, На повний шир Він пишну оспівав природу І думки лет, Душі піднесену свободу – І був поет! В піснях чесноту прославляти Мав на меті. «Чи будуть їх потомки знати? – Все сон в житті! Все на землі короткочасне!» Казав не раз. І, не скінчивши спів прекрасний, Поет угас! Та весь не вмер він, чути ліру – Вона живе; o Як місяць в просторах ефіру Ясний пливе І струн торкається промінням В вечірній тьмі, – Ті, оживаючи з дзвенінням, Звучать самі! їх пісню про добро повсюди І досі чуть; Вони здивованому люду Урок дають! Троянди ліру увінчали; І ще гарніш На ній троянди пахнуть стали, Як то раніш! І ось, навколо – міст обломки, їх блиск погас! Та ліру чують ще потомки І нині в нас!
|