|
Місто рідне, місто давне, Ти взяло в свої кінці І посади, й села славні, І палаци, і двірці. Оперезане полями, Ти ряснієш у садах: Що за вежі, що за храми На сімох твоїх горбах! Велетенського рукою Хтось, як хартію, розкрив Над убогою рікою Найбагатше диво з див! На церквах твоїх високо Виростають дерева; Не охопить улиць око... Це от – матінка Москва! Хто, могутній, може зняти Верх Кремля-богатиря? Хто зіб’є злотисті шати У Івана-дзвонаря? Хто Цар-дзвона тут підійме? Цар-гармату хто здвигне? Шапки, гордий, хто не здійме, Кремль без шани хто мине? Ти повік не гнула шиї, Не корилася журбі: Тільки пасинки Росії Не уклоняться тобі! Ти, як мученик, горіла, Не скоряючися, І ріка в тобі кипіла, Не смиряючися! Ти під попелом лежала Полоненою, І із попелу ти встала Нєскоренною! Процвітай же в світі слави, Вічно юна і нова, Серце рідної держави, Білокам’яна Москва!
|