|
Гроза липнева з гуркотом пройшла. А вслід за нею хмари полосою. Блакить похмура стала осяйна... Ми їдем лісом, шлях зорить росою. І сірий морок крадеться, мов вовк. Крізь дим небесний сяє місяць юний, А кінь все уповільнює свій крок, Дрижать тоненькі віжки, наче струни. Тим часом, хмар, приглушену пітьму, Наразі, блискавка туга розріже. Так легко й вільно серцю моєму, І вітер, листя, летючи маніжить. У коліях нечутний скрип коліс. Тяженним стало – никне віття долу... А з тихих нив і з поля, до небес, Туманом сходить пар, живий і кволий. І, як ніколи, відчуваю – твій я, твій, О мила, і така глуха, природо. Живу в тобі, затим, помру в тобі... В душі ж моїй смирення – і свобода.
|