|
Прямий кістяк, обличчя пласке, Шорсткий, закурений граніт, І кожне перехрестя тряско Тупою зрадою тремтить. Твоє холодне клекотіння Від нерухомості пустинь Страшніше. Віддих – смерть і тління, А води – мов гіркий полин. Як вугіль дні, – а ночі білі, Із скверів віє трупна цвіль, А небо, в шклі закрижаніле, Пронизує зарічний шпиль. Буває так, що води хижі Назад ідуть, реве приплив... Ріка не змиє плями рижі З своїх бриластих берегів, Бо в камінь їхня кров вкипіла... їх не забуть – не затоптать. Горить, горить на темнім тілі Тавра незгасного печать! Як і раніше, змій мідяний Під мідним корчиться конем... І не пожруть тебе тумани Очисно-радісним вогнем, – Ні! Ти потонеш, мулом зжертий, Прокляте місто! І червак Болотяний, червак упертий Камінний сточить твій кістяк.
|