|
Мене не устрашає дотик криці І леза гострота і холодня. Життєві кільця дуже тупо стисли, Сповільнені, і душать як змія. Нехай розвіються мої печалі, Їм не відкрию більше серце я... Вони далекими віднині стали, Як ти, любов, в непотребі, моя! Життя, души – мені не душно. Досягнутий останній вже щабель. І навіть смерть за ним прийде послушна, В не тужну тінь її ввійти – за честь: У осінь так байдуже світлом тухне, На небі блідному вмирає день.
|