|
Він знову падає, та ще й мовчить красиво, Ледь-ледь гойдається та вниз спускається. Як серцю солодко за цей політ щасливий, Він – неіснуючий, та знов з’являється. Так, як раніше, знов прийщов він незрадливо, У ньому холоді – спокуси забуття. Його чекаю так, неначе в Бога дива, Та ще я дивне відчуваю з ним злиття. Нехай піде він геть, та не велика втрата, Бо довподоби це кружляння таємниче. Чекати вічно буду я німого повертання Тебе, коханий, так бо тобі це личить. Він тихо падає, неспішно, навіть владно, Від перемог його казково я щасливий. З усіх чудес земних, о, сніже ладний, Тебе кохаю. За що – не важливо!
|