|
Я вже думав: у такому режимі – не до жартів, тут би вижити тільки!.. А тинялись ми тоді у Алжирі з делегацією облпрофспілки. Ну, промови, те і се, кляте НАТО... Тільки вщент я зголоднів, щиро каюсь! І не жа́бки, там, для мене принада, я ж їм, так їх перетак, не китаєць! Та і Мао сам – тут би нив без перерви! Просто, бачте, організму потала! І один мій порятунок – консерви, що мені у речі Дар’я поклала. Тільки вийшло, що вона, з переляку, натовкмачила саму лиш салаку. І в отому їх готелі, «Паласі», як вертаємось – замкнусь у палаті, й під навколишні молитви Аллаху споживаю в маринаді салаку. А на ранок я від згаги – у крик, мені трібний хоч нарзан, хоч арик! Ну, і сталося яко́сь – неминуще: я не витримав, й забіг до продмагу. Я ж не чахлик їм якийсь невмирущий, скільки можу удавати салагу! От стою я там, неначе заблуда, й то мороз мене бере, то спеко́та. Хай задрипана, та все ж – це валюта! Витрачати просто так – дуже шко́да! Й не чекаючи торговця-лакея, вибираю скромну баночку, скраю. Та написано на ній – щось такеє (я по-їхньому погано читаю). До якоїсь підійшов сеньйорити – і запитую: мовляв, бітте-дрітте, підкажіть, чи не зі м’ясом ця банка?.. А вона мені киває, засранка! І пішов, як очманілий, до каси, і отямивсь лиш у себе в «Паласі». От сиджу, в сподіваннях блажен, копирсаюсь консервним ножем... Й аж вибрязкували стіни «Паласа», коли лаявсь я й гарчав, як собака; бо знайшлося у тій банці не м’ясо, а знайшлася у тій банці салака! Й не в Європах загниваючих «made», а написано ж внизу, на наклейці, що це «маде» – уявіть, в Ленінграді! В маринаді! Не скиміть, європейці!.. Мабуть, їздити все ж треба поближче, не в якусь таку Республіку Того! Ми усе їм даємо на абищо – та самі ж і потерпаємо з того! Я ж гадав: що не кажи, зарубіжжя, чудасія там якась, дивовижа... А виходить, що вони потаємці метикують, що це ми – іноземці! І житуха закордонна в них – лажа! Навіть гірша, вибачайте, ніж наша!
|