|
У минулий понеділок, прямо звечора (голова була – якась обважнена) заявляюсь у гараж я, до диспетчера: в рейс, кажу, мені відбути бажано. Ти давай, кажу, путівку випиши десь куди подалі, геть світ за очі... Ти мене не нюхай, я не випивши, це я з туги ніби замерзаючий. Я в неділю з ю́рмою численною на весіллі був, знайомство справджував; та не пив, коли вітали Ксенію, взагалі не пив, а так... зображував. Я ні шкалика, ні хоч півшкалика протягом застілля нескінченного, а дививсь на ксенькиного карлика, як із себе корчить він «ученого». Він, між іншим, навіть не по атому, – робе в НДІ десь під Каширою; бреше, що працює з автоматною чи́ то електронною машиною. Начеб, та́к рахує плюси-мінуси – просто не машина, а пророчиця! Ніби, каже їй: «Помнож ікси́ на синуси!» – і сидить, а вже вона́ морочиться... Слухав я все це́, як заворожений, й раптом в голові неначе бамкнуло, я підвівсь: «Привіт новонародженій!» Може, хтось не втямив, – Ксенька втямила! І пішов, ще не було дванадцяти, – перед ким там викидати коники! І в якійсь немовбито прострації я дійшов до станції «Сокольники». Пхнув п’ятак на вході турнікетові, – маємо під їхню хіть гацати ми; ну, а він – такий собі кебетливий – взяв, подрав штани мені дверцятами! Далі – не питайте в мене хроніки; пам’ятаю, бив його штиблетами, дехто реготав, лунали дзвоники, та мені було вже фіолетово... Будь же, чоловіче, за союзника! Пороблю до вироку на трасі я... Ех, до чого ж капосна ця музика, вся ця електронна катавасія!
|