|
От стою я перед вами під насмішкою, на плечах моїх – тягар злої доленьки... Я гуляв із тітки Паши небіжкою, і в «Пекін»1 її водив, і в Сокольники2. Хустку їй подарував оксамитову, під палатою гуляв Грановитою3... А дружинонька, товаришка Миронова, мандрувала в цей час закордонами. Повернулась – їй привіт, анонімочка: фотознімочок, а там – я та Ніночка... Прокидаюся – нема моєї булочки, ні речей її усіх, ні цидулочки! Ну – нема, ну, просто – геть нема! Я – до неї, в суєту виконкомову, і винюся, і уже в ноги падаю: «Ти пробач мені, товаришко Миронова, що зв’язався із тією я падлою!» А вона як закричить, вся аж коралова: «Ти із нюнями – йди геть на всі сторони! Начувайся, я заяву відправила, ти постій перед людьми, перед зборами!» І трясе її, немов лихоманкою, й холуї вже тут як тут з валер’янкою: і Тамарка Шестопал, й Вітька Строганов, та іще той референт, що із «органів»4. Тут як тут, ну, просто – тут як тут! Ну, приходжу я на збори назначені, протискаюся зі входу службового. Звісно, в мене лікарняний заначений, ще і лист із диспансе́ру нервового. А Миронова – у модному шарфику; як ввійшов я – залила́ся жовти́зною. Першим пунктом йшло – «Підтримаймо Африку!», а про мене – перегодом, у «різному». Як про Гану5, всі – в буфет, за курчатами; я би теж взяв, та біда з грошенятами... Тут згадали і про мене нероби ці: «Ну, виходь вже, викладай всі подробиці!» Всі як є, ну, просто – всі як є! І стою я перед ними під насмішкою, й на душі моїй – тягар злої доленьки! Я гуляв із тітки Паши небіжкою, і в «Пекін» її водив, і в Сокольники. І кажу, що у моральному вигляді я під вплив попав розтлінного Заходу; та трапляється ж потьмарення іноді, що й не виявиш ворожого запаху! І на жалість я купляв їх, мучителів, і папірчик, що я псих, їм зачитував – а пішов звідтіль добряче обтесаним: із доганою, авжеж, із занесенням! Ой-йой-йой, ну, просто – ой-йой-йой! Взяв букет я, та і став під конторою біля входу номер сім, для начальників. А Миронова, як вийшла, – стала чорною, шмиг у «Волгу»6 – і без мене відчалила... Я тоді у роздягальню заскакую, тітці Паші шепочу́: «Буду ввечері!» А вона мені: «Ну ні! З аморалкою мати справу ми, пробач, не приречені. І племінниця моя, Ніна Яківна, має судження зі мною однакове, тож вона розторгувалась редискою – і додому відбула, за пропискою». Чорт зна що, ну, просто – чорт зна що! Я іду тоді в райком, шлю цидулочку, – особисту, та іще й з нотабеною! А у Грошиної – глядь, моя булочка, й видно, з подиву – вся стала зеленою... Ми застигли, на ослінчику містячись, й посміхнулася товаришка Грошина: «Строгача він упіймав – ну, і вистачить, помиріться ви тепер по-хорошому!» І пішли ми з нею вдвох, як при нагляді, і дістались до «Пекіну» у злагоді. Вона випила «Дюрсо»7, а я – «Перцевої» в честь радянської родини взірцевої! От і все!
1 Пафосний ресторан у Москві.
2 Парк у Москві. 3 Музей у московському Кремлі. 4 Тобто, КДБ. 5 Африканська країна. 6 Легковий автомобіль середнього класу, широко використовувався в державних організаціях СРСР. 7 Шампанське вино «Абрау-Дюрсо».
|