|
Жовтий дощ дзвенить над містом – по асфальту і по листю, і без жалю б’є в моє лице. Два квитки мої пропали, втім, нехай собі пропали – пропадаю я у вечір цей! Нібито не так і важко: повернутись, не діждавшись, і піти хоч дощ дзвенить, дзвенить... Тільки серце тихо шепче: «Все одно пропав цей вечір, підеш ти, – прийде вона за мить», Я підняв свій комір вище. Я курю й надію тішу, А на що надіюсь – не збагну. І ні крапельки не прикро. Просто жаль, що цілий вечір Доведеться бути одному. Коли б диво мало статись, Коли б раптом підійшла ти І рукою затулила світ. Я б узяв твої долоні І губами приторкнувся – Хай тоді дощі ідуть сто літ! У дощі твій дім по плечі Мокне, як і я, весь вечір. Тепле світло у твоїм вікні. Зараз ти сидиш в задумі. Мрійно слухаєш транзистор, Може, в думці йдеш навстріч мені. Подзвонить мені не зможеш – Телефона я не маю, І дзвінки твої не продзвенять... Ти сумуєш і не знаєш, Що з тобою ще сумують Двоє за віконцем – дощ і я! Двоє у цей вечір – дощ і я!
|