|
Вночі перед боєм сиджу під вербою, дивлюсь на дорогу – укра́їнський шлях... Й стає пред очима все те незгасиме, за що ми б’ємось у жорстоких боях. Моє рідне місто спалили дочи́ста, в неволі ворожій лишилась сім’я. І, сповнений суму, гадаю я думу: до чого сплюндрована доля моя! Кому це розкажеш? Нікого не вразиш, бо кожний вже знає, що́ значить війна. У кожного – горе, велике, як море, так само без краю, так само без дна... Я бачу руїни і кров України – і прагнення помсти мене спопеля. Злощуся до дрожу, і жити не можу, допоки не звільнена рідна земля!
|