|
Так сумно верба нахиляла Свій локон зелений до ставу; В томлінні земля знемагала, – Чекала вечірню заграву. А небо безмежно сіяло, І в нім пропливали, як мрії, Рожеві просвітлені плями Хмарок, які завечоріли. Я, повен любові і муки, Мовчав, а в душі, наче хмари, Роїлися мрії і звуки, Печаль невесела співала. Хотілось мені в ту хвилину Співанням живим воскресити Те, що в забутті час поглинув, А все незабутнє спалити!..
|