|
Не палю я лампадки північної, Не читаю канону вечірнього... Де подітись від думоньки грішної, Захиститись від чару надмірного? Він приснився у сні нерозгаданім Осяйніш великодньої свіченьки; З його шат мовби віяло ладаном. Бігли промені з ясного личенька. Наче маріння тихе, небачене, Він прилинув з гадками напасними, Стурбував серце, богу призначене, Доторкнувсь, либонь, кучерів пасмами. Він шептав, в очах туга світилася: «Годі вік свій губить між могилами; Чи вона ж кароокій судилася? Покохай, бийся з вражими силами! Глянь на тих, що, неправдою зжурені, Все шукають братерства боліючи; Працюй з ними, кинь стіни нахмурені, Чорну одіж скидай не жаліючи!» Та й замовк; легше мрії принадної До простору пурхнув неймовірного... Не палю я лампадки кімнатної, Не читаю канону вечірнього.
|